Трохи вголос…
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Як не важко визнати та наша держава стрімко котиться вниз. Попри гарні реклами та передвиборчі лозунги життя, насправді, не стало кращим. Як казав мій прадід: “Хотіли, як краще , а вийшло – всраним наверх”.
Одні розказують, як все файно виходить-все вдається: підвищуємо, покращуємо, розвиваємо і будуємо, а інші пророкують нам апокаліпсиси, кризи. А хто ж буде щось робити для людей – поки “ВОНИ ГОВОРЯТЬ!”.
Грубо кажучи, всім до лампочки, хто при владі – аби мені було краще. І це можна зрозуміти, бо, нажаль, при зміні влади для людей змінюється мало що (особливо у кращу сторону). Та все ж зміни потрібні – радикальні зміни.
Поки ведеться політична боротьба і політичні партії намагаються “урвати” якнайбільший шмат всього, до чого тільки можуть дістатися, розриваючи НАШУ державу на шматки – прості люди зубожіють та поневіряються.
Нажаль, теперішня влада намагається (і доволі успішно) зробити нашу націю підконтрольною, позбавляє нас культурної спадщини, мови і віри.
Хочеться сподіватися, що є небайдужі сили і люди, які допоможуть Україні поставити усе на свої місця.
Хочеться вірити, що є ще козацький незламний і думаючий дух, який не дасть перетворити нас на безязиких безбожників та яничарів і відкине геть горезвісне “моя хата скраю” – поки ця “хата” ще є…
